Чи треба виписувати сільській лікарні перепустку
на... цвинтар?
Василь НЕЇЖМАК
Ще рік тому в Ковалівці та довколишніх селах Полтавського
району вирували пристрасті довкола місцевої лікарні, яку збиралися закрити. Сьогодні
вони нібито вщухли. Згаданий медзаклад, на відміну від більшості схожих, таки «вижив».
Та чи житиме? І як довго? Спробуємо розібратися.
Лікар-терапевт Орися Шабля за роботою.
У відремонтованій частині медзакладу поки що функціонує
тільки амбулаторія сімейної медицини.
Ліжко-місця, що не вписуються в нормативи
Але спочатку нагадаємо про те, що йдеться про колишню дільничну
лікарню, в якій свого часу налічувалося півсотні ліжко-місць. Згодом їх «урізали»
наполовину. Та навіть такий варіант, як, власне, й саме існування цього осередку
сільської медицини профільним посадовцям та чиновникам видавався неприпустимою розкішшю.
Тож вони намірилися його фактично ліквідувати. І мали для того достатньо підстав
не лише з огляду на невідповідність тамтешніх реалій сучасним нормативам забезпечення
лікарняними ліжками такої кількості населення. Бо хоча Ковалівська сільрада з її
п’ятьма тисячами мешканців й об’єднує понад десяток населених пунктів, більшість
із них розташовані за кільканадцять кілометрів від Полтави, де є районна й обласні
лікарні.
Зрештою, та «дільничка» вгніздилася у старому одноповерховому
приміщенні «барачного» типу загальною площею майже 800 квадратних метрів! За таких
обставин смертний вирок їй, здавалося, мали підписати ще позавчора... Оминув він
її тільки тому, що проти закриття «рідного» медзакладу повстала місцева громада.
Особливо, коли дізналася, що після його виселення туди готова в’їхати громадська
організація з Полтави, яка за чималі кошти міжнародних грантів опікується наркозалежними
й ВІЛ-інфікованими людьми. Адже поруч — сільський дитсадок...
Тож були й збір підписів, і пікетування апартаментів районної
влади з гаслами та плакатами, й емоційні сходки в «центральному» селі. На переконання
заступника ковалівського сільського голови Дмитра Івіна, напруження протистояння
спало після того, як минулорічної осені вдалося досягнути своєрідного компромісу.
Керівники району та медичні посадовці пообіцяли сільську лікарню не закривати. Щоправда,
її називали тоді не дільничною (таких уже просто не існувало), а філією терапевтичного
відділення центральної районної лікарні.
Зайвину сьогодні фінансуватиме тільки самогубець
При цьому кількість ліжок для хворих домовилися скоротити
з двадцяти п’яти до п’ятнадцяти. Передовсім за рахунок розосередження по інтернатних
закладах регіону старих немічних людей, які перебували тут лише тому, що не знаходили
іншого прихистку з належним доглядом. За рахунок бюджетів районної та сільської
рад запланували також відремонтувати частину величезної споруди й осучаснити її
опалення. Ще одним «домашнім завданням» ставала оптимізація використання відверто
зайвих площ.
— Самі розумієте, опалювати сьогодні 800 квадратних метрів
напівпорожнього приміщення може тільки фінансовий самогубець, — зауважив у розмові
з власкором «Голосу України» Дмитро Івін. — Як на мене, для невеликої філії терапевтичного
відділення ЦРЛ й амбулаторії сімейної медицини, що функціонує там уже кілька років,
цілком достатньо буде 350 «квадратів» чи навіть менше. Приблизно на такій площі
вже завершуємо ремонтні роботи. Задля економії коштів установили також твердопаливні
та сучасні газові котли. Водночас більшу частину будівлі можна буде здавати в оренду.
Звісно, не під генделик чи гуртожиток для наркоманів, а, скажімо, під швейний цех
або щось подібне.
У тому, що згадана будівля змінюється зовні й усередині,
автор цих рядків переконався на власні очі. В її частині справді зробили досить
пристойний косметичний ремонт, замінили старі вікна. Щоправда, тепер своєрідною
«вітриною» споруди стала оновлена амбулаторія сімейної медицини, де, крім родинного
лікаря, працюють також педіатр і стоматолог. Попри те, що вже фактично відремонтовано
палати та коридори й для «скороченого» варіанта філії терапевтичного відділення
ЦРЛ, туди її пацієнтів і працівників, за словами останніх, чомусь не «переселяють»
ось уже майже півроку. Це породжує припущення, що невдовзі «лікарняну» частину приміщення
знову намагатимуться «оптимізувати»...
«Хіба можна робити реформи на шкоду людям?»
Поки що та філія функціонує в «колишніх» умовах, яким не
позаздриш. Хоча якоїсь руїни вона не нагадує. Передовсім тому, що її регулярно «підлампічують»
самі медики й обслуговуючий персонал. Попри застарілі меблі та обладнання в палатах
чисто й охайно. Жодних нарікань чи скарг на умови утримання та лікування власкор
«Голосу України» від пацієнтів не почув. Навпаки, всі вони дякували персоналу й
просили посприяти, щоб «їхню» сільську лікарню не закрили.
Попри те, що лежала під крапельницею, 77-річна Валентина
Бурлай сама напросилася на розмову. «Я потрапила сюди вже після другого інсульту,
коли відібрало руку, — каже пенсіонерка. — Нині стан поліпшується, тут усе добре.
А в районну лікарню, яка завжди переповнена, не хочу. Так і напишіть: треба, щоб
наша лікарня залишилась! Хіба ж можна робити реформи на шкоду людям?»
Її сусідка по палаті, 73-річна Любов Лой, в усьому підтримує
Валентину Іванівну. Вона також має проблеми з серцево-судинною системою. Два тижні
жінці дошкуляв низький тиск, тож без вагань погодилася на госпіталізацію саме сюди.
Хоча раніше була й у районній лікарні, куди тепер, м’яко кажучи, не прагне. «Може,
умови там і кращі, та в Ковалівці лікують насамперед люди — дуже уважний, чуйний
і кваліфікований персонал. І наша лікарка Орися Іванівна, і дівчата-медсестри та
санітарки. Потрапляю сюди регулярно, двічі на рік. І завжди, коли до мене в палаті
підходить Орися Іванівна, якось відлягає від серця».
До речі, Орися Шабля залишається єдиним лікарем на всю
філію. Вона терапевт, працює в Ковалівці ось уже майже три десятиліття, живе також
у цьому селі. Має пенсійний вік, тож імовірне «скорочення» лікарні цю жінку, котра
нещодавно втратила сина-офіцера у війні з терористами й загарбниками на Донбасі,
не лякає. Та все-таки, на її переконання, медзаклад із лікарняними ліжками в селі
варто зберегти. Погоджується, що 25 ліжок — то справді забагато, але той «компромісний»
варіант із п’ятнадцятьма, на її думку, був би оптимальним.
«Соціальних» пацієнтів переселили, по суті, на той світ...
Насамперед тому, що в довколишніх селах не меншає старих
людей, яким потрібна реальна допомога медиків. До того ж навіть денні стаціонари
в амбулаторіях сімейної медицини чи переселення соціально не влаштованих пацієнтів
до інтернатів для престарілих справі не зарадять. За даними пані Орисі, щонайменше
двоє таких «переселенців», які залишили їхню лікарню зовсім недавно, в таких інтернатах
уже померли... Водночас троє потенційних підопічних інтернатних закладів чи хоспісів
сьогодні перебувають у ковалівській лікарні, де одержують не лише належний догляд,
а й необхідну медичну допомогу.
— Одна з них — жінка, 1922 року народження, в якої ще минулого
року знайшли онкопатологію, — зауважує Орися Шабля. — То її, даруйте, вже нікуди
не беруть. Так, у нас вона доживає віку. Ви бачили й іншу схожу пацієнтку. Та невже
хтось хоче, щоб ми виписували таким людям «перепустки» просто на цвинтар? З другого
боку, до районної лікарні везуть, як то кажуть, усіх підряд, навіть 90-річних. Там
подекуди люди лежать навіть у коридорах, а в нас, особливо влітку, палати не заповнені.
Хоча можна було б після ґрунтовних обстежень у районі «доліковувати» насамперед
стареньких хворих у нас.
Зрештою, наскільки істотною буде економія коштів після
прощання з сільською лікарнею, коли, скажімо, згадана онкохвора жінка, перебуваючи
вдома, змушена буде щодня викликати до себе «швидку»? Водночас уже сьогодні оптимізувати,
вочевидь, потрібно інші складові функціонування медзакладу. Бо, скажімо, важко назвати
продуманим рішення про скорочення лаборанта. Тож тепер матеріали для аналізів працівникам
філії доводиться возити в районну лікарню навіть маршруткою...
Коли оновлювалося обладнання, пригадати не змогли...
А хіба можна вважати нормальною ситуацію, коли з діагностичної
апаратури медзаклад забезпечений сьогодні тільки стареньким кардіографом? Коли оновлювалося
його обладнання, Орися Шабля взагалі не пригадує. Та якщо сільську медицину спочатку
методично «добивати», то потім на неї, зрозуміло, найзручніше вішати всіх собак.
А всім скептикам, які дозволять собі зневажливі висловлювання на адресу таких закладів,
пані Орися пропонує попрацювати в їхній лікарні хоча б кілька тижнів. І подивитися
в очі пацієнтів, які сподіваються вже тільки на допомогу сільських медиків...
До речі, дехто зі згаданих пацієнтів у розмовах з власкором
«Голосу України» про тих, хто воліє поставити хрест
на будь-яких лікарняних ліжках у наших селах, говорив значно розлогіше. Та переважно
непарламентськими висловами...
Фото автора.
30.06.2017
